Радиодетали

Їх життя пов’язане з Печеніжчиною

pro1Семирадський Генріх Іполитович - академік Імператорської Академії мистецтв (1873), член-кореспондент французької Академії витончених мистецтв (1889), майстер пензля (24.10.1843р. – 23.08.1902 р.)

У другій половині XIX століття картини історичного живописця Генріха Семирадського користувалися винятковою популярністю. Поява його полотен на виставках у Санкт-Петербурзі та Москві, Римі та Парижі, Варшаві та Кракові, Відні та Празі, Філадельфії і Мельбурні викликало бурхливий суспільний інтерес, перетворювалося на події, яскраве явище культурного життя.

У Радянському Союзі творчість Семирадського було практично викреслено з історії національного образотворчого мистецтва. Художнику був приліплений ярлик «космополіта», а його картини визнані «ідеологічно далекими».  

Генріх Іполитович Семирадський народився в слободі Ново-Бєлгород, яка називалась так в період з березня 1826 по 1896 рік. Перейменування Печеніг відбулось відповідно до наказу військового командування про перейменування Таганрозького полку в Бєлгородський уланський полк.     Генріх народився у сім‘ї вихідця Королівства Польського Іполита Семирадського, офіцера драгунського полку царської армії і Михайлини, уродженої Прушинської.

Офіцери військового поселення та їх сім’ї проживали в окремих, спеціально збудованих для них будинках неподалік військової частини. Сім’я Семирадських, можливо, мешкала в будинку, частина якого збереглася і донині по теперішній вулиці Леніна навпроти військового укріплення. Це будівля старої аптеки.

Батьківський дім був певним культурним центром далеко від Польщі, де говорили про польську літературу і мистецтво, дбали про збереження національних звичаїв, релігійних традицій і передавали їх дітям. Генріх з дитинства відчував себе належним до польської нації, разом з тим становлення його творчої особистості проходило в атмосфері художньої культури України та Росії.

Двадцять років на землі Харківщини тривала «сонячна ідилія» Семирадського, де сім з них він мешкав у Печенігах. Ми з гордістю можемо його називати своїм односельцем. Бо тут, в Печенігах, він з материнським молоком ввібрав в себе красу природи нашого краю, познайомився зі слобожанським побутом, звичаями та обрядами.

Стежини печенізької землі пам’ятають маленькі ніжки хлопчика з проникливими, допитливими оченятами, який зміг через усе життя пронести окремі епізоди дитячих вражень та, доповнивши їх багажем набутих знань, відтворити на своїх полотнах.

У 1850 році родина переїздить до Харкова. Там минають гімназійні та студентські роки Семирадського. Він навчається у другій Харківській чоловічій гімназії, де брав уроки малювання у викладача цього закладу, українського живописця Дмитра Івановича Безперчого, вихованця Карла Павловича Брюлова. Після закінчення гімназії, поступаючись наполегливим проханням батька, Генріх вступив до Харківського університету на фізико-математичний факультет за розрядом природничих наук, який закінчив у 1864 році зі званням кандидата природничих наук, захистивши випускну роботу на тему «Про інстинкти комах».

Але протягом всього навчання в університеті не покидав занять з малювання у свого шкільного викладача Безперчого, завдяки чому по закінченню університету в 1864 році стає вільнослухачем Петербурзької Академії Мистецтв,так як згідно академічному Статуту, особа, яка досягла двадцятирічного віку, не мала права бути учнем Академії на загальних підставах, а лише на правах вільного слухача, що мало на увазі платне навчання і позбавляло можливості брати участь у конкурсі на велику золоту медаль і претендувати на шестирічну поїздку за кордон за рахунок Академії. Але вже через два роки у 1866 завдяки таланту, наполегливості й працьовитості Генріха зараховують до складу академістів.

Підкреслюючи важливість освіти і самого педагога у становленні особистості, Семирадський називав свого вчителя Безперчого другом і керівником. Наголошував, що у Харкові завдяки йому полюбив не тільки мистецтво, але й природу, луки, квіти і зелені пейзажі, які потім відіграли велику роль у його роботах.

Як пізніше згадує донька Семирадського Ванда, з Петербурга завжди приїздив на вакації до своєї улюбленої сонячної України. Під час навчання і постійних приїздів на рідну Харківщину Семирадський сформулював таке амбіційне правило своєї роботи: писати для себе, для мистецтва, потім для грошей і, нарешті, для академії.

4 листопада 1870 року журі Академії за картину «Довіра Олександра Македонського лікареві Філіпу» одностайно присудило йому велику золоту медаль і право на пенсіонерську поїздку за кордон за казенний рахунок.

Восени 1871 року Семирадський залишив Петербург і поїхав для початку в Мюнхен, на той час один з найбільших у Європі художніх центрів. У Мюнхен Семирадський прибув вже з ескізами для роботи над великою композицією «Римська оргія блискучих часів цезаризму», на основі чого у 1872 році він написав свій перший великий твір – «Римську оргію блискучих часів цезаризму». Картина була показана у виставковому залі Мюнхенського мистецького товариства, а потім у Петербурзі на Академічній виставці, де і була придбана Великим князем Олександром Олександровичем, майбутнім імператором Олександром III. Ця обставина зіграла важливу роль у подальшій долі Семирадського. В особі великого князя він знайшов впливового покровителя і цінителя свого таланту, який придбає для своєї колекції майже всі основні твори художника. Вони згодом стануть ядром Російського музею.

Продаж картини дозволив художнику переїхати до Італії. А вже в травні 1872 року до Риму, де він зняв студію на віа Маргутта, 53, поблизу Іспанських сходів, де традиційно селилися художники. У цій майстерні він пропрацює до 1883 року.

1873 рік став для Семирадського важливою віхою не тільки в творчості, а й в особистому житті. Він обвінчався зі своєю кузиною Марією Прушинською, що жила до їх зустрічі в провінційному закутку тодішньої Мінської губернії. Дружина Семирадського подарувала йому трьох синів - Болеслава 1874 року, Леона 1875 року, Казимира 1876 року, який помирає в однорічному віці, і дочку Ванду, яка народилася у 1878 році.

Увесь час Семирадський в творчих задумах, все пише і пише, спочатку ескізи, а потім полотна.

Так за картину «Продавець амулетів» у 1875 році Генрих Іполитович отримав свій перший російський орден Станіслава ІІІ ступеня.

А гігантська (3,85х7,04 м) картина, одна з двох найбільш знаменитих історичних композицій художника, «Світочі християнства. Смолоскипи Нерона»(1876) офіційно завершила пенсіонерство Семирадського за кордоном.

І вже у 1876 році він приймав участь у розписі храму Христа Спасителя в Москві.До біблійних мотивів Семирадський повертатиметься і в наступні роки. У 1886 році він напише один з кращих творів - «Христос у домі Марії і Марфи».

         Це полотно Семирадський писав у майстерні власного будинку, в який він переїхав до квітня 1883 року. Ще на початку 1880-х років художник усвідомив, що ніколи не покине Італію, і вирішив серйозно зайнятися будівництвом будинку і майстерні. Ті, хто побував у просторому будинку на віа Гаета, відзначали благородні пропорції і красу цієї будови, витіюватий і оригінальний смак господаря.

         У 1876 році він отримав Золоту медаль на Всесвітній філадельфійській виставці за картину «Продаж амулетів».

         У 1877 році художник здобуває звання професора Академії мистецтв.

         У 1878 на Всесвітній виставці у Парижі за картини «Світочі християнства» та «Важкий вибір» отримує Велику золоту медаль і орден Почесного легіону.

         Кульмінацією творчої діяльності Семирадського стала прославлена «Фрина на святі Посейдона в Елівсіне» (1889). Це не просто величезна (тільки на передньому плані більш 30 фігур в натуральну величину) картина, це програма, свого роду, художній маніфест Семирадського.

       У 1889 році відбувається персональна академічна виставка художника в Петербурзі. Рада Академії призначає Семирадського своїм позаштатним членом. У цьому ж році на міжнародній виставці в Мельбурні його картині «Ісаврійські пірати, що продають свою здобич» присуджено золоту медаль.

У перервах між виконанням великих полотен Семирадський писав численні «античні жанри». На тлі прекрасної природи він показав життя, якого, ймовірно, ніколи не було насправді. Життя-мрія ...

Коло улюблених мотивів Семирадського - це євангельські сюжети, епізоди античної історії і сцени з повсякденного життя античних часів (популярний в кінці XIX століття античний жанр) та портрети.

Творчість Генріха Семирадського не можна віднести до однієї національної або художньої школи. Вона, скоріше, міжнаціональна. Майстер шукав красу в усьому: в зображенні природи і людського тіла, в побудові картини і в технічному втіленні своїх задумів. Семирадський як особистість і митець явив світові рідкісний для свого часу, але абсолютно звичайний для кінця XІX століття соціальний феномен, - він увібрав у себе духовну культуру кількох народів: польського, українського, російського, італійського, - та зробив своєю творчістю помітний внесок у загальноєвропейську і світову цивілізації.

Семирадський - майстер створення атмосфери природної та атмосфери дії. У його полотнах краєвид дуже часто відіграє чільну роль. До того ж він умів з'єднати його з цікавим сюжетом. Ось чому академічна риторика, мотиви і пози, знайомі і звичні публіці, що давно стали штампами, виглядали у нього по-новому, а сам художник здавався мало не новатором.

До кінця своїх днів Семирадський продовжував активно трудитися. Писав монументальні твори для Польщі (для театрів у Кракові, Львові та для Варшавської філармонії). Семирадський був чуйний до потреб інших. Матеріально допомагав молодим польським художникам, шукав майстерні для пенсіонерів Академія Мистецтв в Італії.

Останні роки життя Семирадського були затьмарені болісною і рідкісною хворобою - раком язика. Він помер 23 серпня 1902 у своєму маєтку Стржалков під Новородомском поблизу Ченстохова.

Художника поховали на варшавському кладовищі Повонзкі поруч із могилами батька і матері.

Але через рік його прах був перепохований в краківський костел «На скалці» в некрополь найбільших діячів польської культури.

Генріх Семирадський був «людиною світу», бо належав декільком народам і на своїх полотнах змальовував їх життя.

При створені в Печенігах громадського історичного музею на початку 60-років ХХ століття, голова його ради Матяш Михайло Іванович на чолі учнів Печенізької середньої школи розпочав пошукову роботу про життя і творчості видатного односельця. В архівах краєзнавчого музею Печенізького району збереглись деякі листи того часу.

На початку двотисячних років під час клопотань ветеранів війни і праці та громадськості селища про відновлення музейного закладу було наголошено на необхідності збереження багатої історії краю, її славетних земляків. Голова Печенізької районної державної адміністрації Мотузний Сергій Іванович і його заступник Варжеїнов Юрій Костянтинович зацікавились постаттю видатного митця. На своєму рівні налагодили контакти з Харківським художнім музеєм, у якому зберігається два полотна художника, його директором Мизгіною Валентиною Василівною, яка, порадившись з фахівцями закладу, технічними можливостями, станом картини, вирішили відгукнутись на клопотання керівників району та винайти можливість на невидану до цього часу подію - експонувати за межами музейних залів, на виїзді, величезне полотно Семирадського «Ісаврійські пірати, що продають свою здобич». Цій події передувала велика, копітка робота як в Печенігах, так і Харківському музеї: у Печенігах вишукували кошти і можливості для спорудження велетня-паспорту для перевезення картини, пошуку транспорту та воєнізованої охорони під час перевезення та цілодобового експонування; у музеї декілька місяців сантиметр за сантиметром готували більше ніж сторічне полотно картини до подорожі. Остання її подорож була в кінці 40-років, коли вона після евакуації прибула до Харкова.

Приїзд видатної гості на батьківщину її митця була значною подією для Печенізького краю. В рамках днів образотворчого мистецтва на Печеніжчині протягом тижня фахівці музею проводили з учнями школи, в якій експонувалась картина, лекції з образотворчого мистецтва, а люд краю все йшов та йшов подивитись на незвичайну гостю.

pamА у рамках Днів європейської культури, які проходили на Харківщині, знову ж за клопотанням і пошуком коштів Мотузного С.І.,   за ініціативи земляків художника 1 жовтня 2002 року в рік сторіччя від дня смерті митця, в Печенігах, на батьківщині живописця споруджений і відкритий перший у світі пам'ятник російському і польському живописцю Генриху Іполитовичу Семирадському.

І хоча багато міст, країн світу вважають Генріха Іполитовича своїм, але лише печеніжці на його малій батьківщині звели перший в світі і єдиний до цього часу пам’ятник в граніті генію пензля, односельцю Семирадському, який встановлено перед будівлею Печенізької школи, що пізніше стала ліцеєм ім. Г.І.Семирадського. Автори пам'ятника - харків'яни: скульптор Сейфаддін Гурбанов і архітектор Юрій Шкодовський.

 

pro6Бобильов Дмитро Костянтинович - професор механіки (11.11.1842 – 20.02.1917). Він народився в с. Печеніги Харківської губернії. Його батько, генерал-майор, віддав дев'ятнадцятирічного сина в 1-й кадетський корпус, де він і закінчив курс в 1860 році і був випущений в Павловський лейб-гвардії полк прапорщиком, з прикомандируванням до Михайлівської артилерійської академії. Після закінчення академічного курсу в 1862 році вступив на службу в гвардійську кінну артилерію, де і перебував до 1864 року.

Згодом закінчив Петербурзький університет. В 1873 році захистив магістерську, а в 1877 - докторську дисертації. Механік і фізик, професор механіки в С.Петербурзькому університеті, його праці по гідродинаміці, електриці і магнетизму мали велике значення для розвитку фізичної школи. З 1896 року член кореспондент Петербурзької Академії Наук.

pro7Джигурда Ольга Петрівна (1901-1986),член Спілки письменників УРСР (1949р.), почесний громадянин міста Запоріжжя (1970р.), заслужений лікар УРСР (1967р.), підполковник медичної служби запасу. Народилася вона 07.12.1901 року в с.Печеніги в сім’ї земського лікаря. Коли Оленці не було ще й року, переїхали до міста Вовчанськ Харківської губернії, там певний час мешкали на дачі прогресивного повітового голови Колокольцева Василя Григоровича. На Вовчанщині пройшли найкращі роки дитинства і юності майбутньої письменниці. В 1919 році вона на відмінно закінчила Вовчанську жіночу гімназію. По традиції, Ольга обрала важку й відповідальну професію лікаря. В 1925 році закінчила Харківський медичний інститут, набула фаху педіатра. Працювала у Вовчанську шкільним лікарем у дитячій консультації.Але, невдовзі, перебралась до Бєлгорода, де пропрацювала кілька років.

Наприкінці 20-х років Ольга Джигурда відправилася до Криму, аби стати пліч-о-пліч з академіком П. Медовиковим (основоположником вченя про дитячий туберкульоз), в боротьбі з найдошкульнішою й небезпечною недугою тих часів - туберкульозом. До 1934 року учениця Медовикова підняла на ноги й вилікувала багато діток, будучи начальником туберкульозного відділення санаторію міста Євпаторія.

В 1934 році переїхала до міста Запоріжжя. З нього в 1941 році пішла на фронт. За п’ять років багато чого пережила Ольга Петрівна. Ось що вона згадує: " - Мої воєнні дороги це 36 рейсів теплоходу "Абхазія", який вивозив із блокованого Севастополя поранених. Включаючи і той, останній, коли нас розбомбили біля Севастопольського причалу. Кілька годин під шаленим артобстрілом і нальотами ворожої авіації ми рятували боєприпаси і техніку, яку привезли для Севастопольців, і покинули корабель вже в останні хвилини. Потім робота в підземному госпіталі. Він містився майже на передовій, поранених і медикаменти привозили лише вночі. Там важко було відрізнити день від ночі. Поранені і лікарі мліли від задухи, спраги. Нас евакуювали в останню мить. Через два дні гітлерівці захопили весь особовий склад госпіталю. А потім Новоросійськ, робота продовжилась в інших госпіталях."

Про все це вона описувала у своїй трилогії - "Теплохід Кахетія", "Підземний госпіталь", "Тилові будні".

Але творча біографія Олени Петрівни Джигурди почалася майже з примусу. Було це так. Якось вона розмовляла з заступником начальника санітарного відділу Чорноморського флоту полковником О.О. Зарубіним і розповіла йому про підземний госпіталь. У штабі не було ніяких відомостей про це, і він попросив її написати звіт. Довелося писати. Писала зеленкою на звороті старих плакатів. Рукопис був дуже об'ємний. Полковник Зарубін передав рукопис письменнику Павленку для ознайомлення. Незабаром до госпіталю зателефонували і повідомили, що її викликають до Павленка. Як виявилось, медичної допомоги він не потребував... А саме тоді відбулася перша розмова Павленка і Джигурди.

Уривки рукопису друкувались в альманасі "Крим", а потім в журналі "Знамя". Книги перевидавались кілька разів у нашій країні, в Польщі, Чехословаччині. Нагороджена орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня, орденом Трудового Червоного Прапора і шістьма медалями. На будинку, де вона мешкала, встановлена меморіальна дошка. Не стало Ольги Петрівни 10 грудня 1986 року. Похована на Капустяному кладовищі міста Запоріжжя.

pro11Даниленко Йосип Абрамович, видатний вчений–зоотехнік, народився в с. Новий Бурлук (02.11.1903– 05.01.1980).

Йосип Абрамович в 1929 році закінчив Харківський СГІ. З 1965 року доктор сільськогосподарських наук, з 1966 року професор, академік Всесоюзної Академії сільськогосподарських наук ім.Леніна з 1966 року. В 1941 - 1973 роках працював директором науково-дослідницького інституту тваринництва Лісостепу і Полісся УРСР (Харків). З 1973 року науковий консультант, написав наукові праці з питань годівлі сільськогосподарських тварин, силосування кормів, утримання тварин на промислових комплексах та інше. Нагороджений оденом Леніна, трьома орденами Трудового Червоного Прапора, орденом «Знак Пошани» та 19 медалями.Опубліковано більше 300 його наукових робіт, в тому числі 30 книг та 8 брошур. Похований у місті Харкові.

 

pro12Васильєв Володимир Петрович, місцевий художник родом з Печеніг (15.07.1915-18.01.2004).

Складне життя прожив Володимир Петрович Васільєв. Інвалід дитинства, декілька років не ходив із-за вроджених вад нижніх кінцівок. Закінчив Печенізьку семирічну школу, професійне училище, а далі навчався в художньому інституті м. Харкова. Мріяв стати професійним художником, до чого мав неабиякий хист, до чого тягнулась душа і рука, але закінчити вишу не довелось. Всі мрії водночас були розірвані страшним словом «війна». Евакуація в Казахстан. Після війни в 1947 році, повернувся до Печеніг, працював на посаді художника районного Будинку культури, та по сумісництву фотографом в Печенізькому фотоательє. З 1956 по 1980 рік - робота в дорожньому відділі на посадах техніка, інженера, виконроба, майстра будівельної групи. Був одружений, виростив трьох доньок, дочекався чотирьох онуків та двох правнуків.

Володимир Петрович любив, обожнював природу рідного краю, відображав її дивовижність на своїх полотнах. Міг годинами милуватися краєвидами Бабаєво – улюбленими куточками Печеніжчини, і цю любов передавав і виховував в дітях.

Все своє життя народний майстер був нерозлучний з палітрою, полотном та фотоапаратом. У Володимира Петровича не одна, а десятки картин. Це натюрморти, пейзажі, портрети та багато копій картин видатних художників, як то: «Трійка», «Мисливці на спочинку», «Рибалка» В.Г.Перова; «Оселедниця», «У майстерні художника», «Діти, що втікають від грози» К.Я.Маковського; «Три богатирі», «Оленочка» В.М.Васнєцова; «Бурлаки йдуть вбрід», «Запорожці пишуть листа турецькому султану» І.Ю.Рєпіна; «Катерина» Т.Г.Шевченка; «Богдан Хмельницький» М.І.Хмелька; «На спочинку» Г.І.Семирадського; «Мадонна Літта» Леонардо да Вінчі; «Зарослий ставок» В.Д.Полєнова, «Арсеній» О.В.Тропініна та інші.

Поруч з живописом Володимир Петрович захоплювався фотографуванням не лише сюжетів значимих подій громади, як-то виставки досягнень сільського господарства та підприємств не лише районного, а й обласного значення, виробничих досягнень дорожнього відділу – будівництво мостів, доріг та інше. Любив фотографувати односельців. У його надбанні - галерея фотопортретів колоритних особистостей.

pro14Сокол Тихін Данилович (14.06.1915 -06.06.2005), народився в с. Мартове Печенізького району. З 1928 року батракував на хуторі Скрипанівка Гарашківської сільської ради  (пас овець). У 1933 році вступив до колгоспу «Нове життя» в с. Мартове. У 1935 році був направлений на курси механізаторів у Печенізьку МТС. У 1936 році працював помічником комбайнера в Артемівській МТС. У листопаді 1936 року був призваний до лав Червоної Армії, в якій служив до березня 1942 року. В цей період у 1939 році добровольцем пішов на Фінський фронт, де в березні 1940 року йому було присвоєно звання молодшого лейтенанта. Служба проходила в Заполяр’ї, там же воював у дні Великої Вітчизняної війни. 22 вересня 1941 року був тяжко поранений, внаслідок чого залишився інвалідом ІІ групи. Хоч і був списаний з лав Червоної Армії, та йшла тяжка війна, Печенізький райвійськкомат призначив його начальником районного навчального пункту по підготовці призовників для поповнення рядів Червоної Армії. А з 1947 року знову був комбайнером (з трьох розбитих війною комбайнів зібрав один).

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 7 березня 1952 року нагороджений медаллю «За трудовую доблесть». Був учасником Всесоюзної сільгосподарської виставки (1954 р., 1957 р.), де одержав дві медалі. 15 років водив по ланах степовий корабель.

Тихін Данилович був творчою людиною, писав вірші, більше 60 років – дописувач газет (позаштатний кореспондент районної газети «Червона зірка»), декілька скликань обирався депутатом Печенізької селищної ради, співав у печенізькому народному хорі «Світанок», грав на гармошці, балалайці, вишив 3 килима до 150-річчя від дня народження І.Ю.Рєпіна, до дня Перемоги та «З добрим ранком» для онуків. У грудні 1995 року залишив у добру пам’ять нащадкам власні цікаві життєві спогади. Разом з дружиною, Олександрою Яківною, в 1980 році для олімпійських ігор розписав 2 тисячі сувенірних матрьошок. Приймав активну участь в громадянській діяльності селища. Подарував багато власних речей Краєзнавчому музею Печенізького району ім. Т.А.Суліми. 30 вересня 2003 року рішенням ХVІ сесії Печенізької селищної ради ХХІV скликання відповідно клопотання районної організації ветеранів війни і праці йому було присвоєно звання «Почесний громадянин Печенізької громади».

pro15

 

Баришполець Іван Юхимович (1916-1977), воєначальник, генерал-лейтенант артилерії.

Він народився 22 червня 1916 року в селі Печеніги Печенізького району на Харківщині. Після закінчення Печенізької семирічної школи навчався в технікумі лісового господарства в селі Кочеток Чугуївського району. Розпочав трудову діяльність у Котовському лісгоспі в Молдавії.

За комсомольською путівкою працював у Забайкаллі, на лісових просторах Сибіру, потім знову повернувся до України.

В армії з 1937 року, призваний до її лав Миргородським РВК Полтавської області. У 1940 році закінчив Севастопольське зенітно-артилерійське училище і був направлений служити в Білорусію, на кордон.

У Великій Вітчизняній війні з перших годин: командир батареї 509-го зенітного артилерійського полку РВГК 4-ї дивізії ППО.

Відстоюючи рідну землю, артилеристи-зенітники під його командуванням стали грізними винищувачами ворожих танків. У важких боях під Москвою восени і взимку 1941 року, проявивши мужність, стійкість і непохитну віру в перемогу, протитанкісти 509-го артилерійського полку в числі перших отримали звання гвардійців. Після війни Іван Юхимович продовжив службу в збройних силах в рядах ППО. Нагороджений двома орденами Червоного Прапора, орденом Вітчизняної війни II ступеня, трьома орденами Червоної Зірки та багатьма медалями.

 

pro16Скляров Леонід Зіновійович, народився 20 лютого 1922 року в с. Печеніги. В 1938 році закінчив Печенізьку семирічну школу та вступив до військового училища. На початку Великої Вітчизняної війни 19-ти річний курсант Казанського піхотного училища з пошкодженою ногою знаходився на лікуванні в селі Печеніги і проживав зі своєю матір`ю Скляровою Мариною Іллівною по вулиці Петровського, де зараз розташоване інше помешкання під №37.

Скляров Л.З. ще до окупації с. Печеніги німцями згуртував навколо себе підлітків 14-16 років, учнів 6-7 класів. Хлопці почали готуватись до зустрічі з ворогом. У схованці вже знаходилась гвинтівка, декілька патронів та гранат (вони випрошували їх у відступаючих червоноармійців). Пізніше хлопчаки склали клятву про те, що будуть знищувати ворога під час окупації села і підписали її власною кров`ю. Збільшувалась кількість зброї, радилися, намагалися налагодити зв`язок з партизанами. Збирали відомості про розміщення німецьких солдат та ворожої зброї.

В лютому 1942 року на прифронтовій лінії ворога в суворих умовах вони знищили зв`язок між Печенігами та Лебежим, іншими населеними пунктами. Поліція зробила обшук в помешканні Леоніда, під час якого знайшли список, в якому значилось сім хлопців, насправді їх було більше. Першими заарештували Володю Дубініна та Леоніда Склярова. Після жорстоких допитів Леонід не видав жодного, згодом були арештовані інші хлопці зі списку. В розслідування втрутилась німецька комендатура. Всю провину за всі діяння Леонід брав на себе. Лють і турботу у німців і поліцаїв визвала проявлена непокора дітей, які в оточенні німецької влади на лінії фронту вступили в боротьбу за Батьківщину, непокора підлягала суворому покаранню. Тому вирок був жорстокий: Леоніда Склярова розстріляти, хлопців місяць тримати в тюремних застінках, в суворих умовах. В разі, якщо в с. Печеніги відбудуться порушення військових дій, їх всіх розстріляти.

           Про розстріл підпільників було повідомлено їх батьків і наказано їм з`явитися у двір поліції. Вбиті горем стояли батьки, а навкруги реготали німецькі солдати і поліцаї. Серед батьків не було лише Марини Іллівни, матері Леоніда, вона знепритомніла, не дійшовши декілька кроків до воріт поліції, почувши несамовиті крики і ридання матерів. Її Леонід понівечений, у розірваній одежі стояв під дулами гвинтівок і сміливо дивився смерті у вічі. За два кроки від нього знаходились змучені, опухлі від побоїв хлопці. Леонід наче серцем відчував, що мати десь тут, зовсім близько і крикнув: «Прощай мамо! Прощайте друзі...». Два постріли зробили поліцаї, але Леонід стояв. Тоді, швидкою ходою, підійшов начальник поліції Балєтов і з нагана вистрілив йому в голову. Льоня упав замертво. Коли всі розійшлися з подвір’я, хлопців змусили зняти одяг з Льоні, а його тіло поліцаї відвезли і прикопали в силосну яму на подвір’ї колгоспу ім. Ілічча.  

Схудлі, змарнілі, але зміцнілі переконанням, що німецькі солдати бояться народної помсти в їх тилу, підпільники стали прикладом непокори для інших дітей і підлітків. На початку війни це було важливо і дуже необхідно для перемоги.

           Радянський уряд посмертно нагородив Склярова Леоніда Зіновійовича медаллю «Партизан Вітчизняної війни» І ступеня. Для увічення пам’яті патріотичного подвигу партизанів і підпільників, у с. Печеніги вулиця, що розташована паралельно вулиці Харківській, названа Партизанською.

             Натомість зруйнованого будинку сім’ї у 1944 – 1945р.р. був збудований новий, для матері Склярова Леоніда, але вже по Харківській вулиці №81.    Прах Леоніда Склярова у після воєнний період було перенесене і покоїться в братській могилі біля районного Будинку культури.

 

pro18Водолазький Іван Тимофійович (09.08.1925 – 22.04.1995). Народився в с. Мартове. Механізатор радгоспу «Печенізький», нагороджений Указом Президії Верховної Ради СРСР від 14 лютого 1975 року орденом «Знак Пошани», 24 грудня 1976 року – орденом «Трудового Червоного Прапора». Іван Тимофійович належав до покоління людей, на долю яких випала вся тяжкість відбудови народного господарства в повоєнні роки. На заході ще гриміли бої, а 18-літній Іван вже водив свої «ХТЗ» по полях рідного господарства. Іншої справи, ніж бути все життя хліборобом, хорошим хліборобом, він для себе навіть і не уявляв. З 1964 року мешкав у с. Новокомсомольське там і працював у тракторній бригаді   №3  радгоспу «Печенізький», найбільше задоволення відчував тоді, коли оброблена ним земля давала щедрі врожаї. Найулюбленішою технікою для нього був комбайн, а зерна важких колосків пшениці, розітертих долонями, порівнюював з янтарем, сяючим золотом.

 

 

 

pro20Ніколаєнко Михайло Васильович (05.02.1928 – 30.10.2010), народився в с. Юрченкове, на той час Печенізького району. В дитинстві проживав з сім'єю в селі Лебеже. В 1962 році в Печенігах здобув повну середню освіту у вечірній школі. В Москві 27.12.1967 року закінчив вищу партійну школу при ЦК КПРС. Його юність гартувалася воєнни­ми дорогами. В 16 років Михайло, дописавши собі рік, добровольцем пішов на фронт. Воював у складі III Білоруського фронту. Нагороджений бойовими нагородами, серед яких ордени «За мужність», «Вітчизняної війни» та медаль «За Перемогу над Японією». В складі групи військ звільняв Дале­кий Схід від японських міліта­ристів.          

З вересня 1945 до 1952 років продовжив строкову службу, охороняючи кордони держави.

Почесний громадянин Печенізького (від 24.08.2001р.), Чугуївського (від 29.12.2003р.) районів та селища Кочеток (від 07.02.1998р.), багаторазовий депутат селищних та районних рад, керівник ВУВГ «Донець» з 1970 по 2000 роки. На честь 125-річчя Харківського водопроводу йому було присвоєно почесне звання «Ветеран праці» та «Заслужений працівник комунального господарства України» відповідно до Указу Презедента України, березень 1998 р. За час його керівництва була збудована школа, дитячий садок, Будинок культури, три сорокаквартирних будинки для працівників водопроводу, здійснено великий вклад у будівництво багатоповерхової поліклініки в місті Чугуєві.

За клопотанням Михайла Васильовича на баланс водопроводу, за рішенням Харківської обласної Ради народних депутатів від 30.11.1984 року, була передана архітектурна будівля колишньої церкви для проведення її ремонту силами працівників водопроводу. Піднятий із руїн місцевий храм «Ікони Володимирської Божої Матері» від 07.01.1991 року був переданий на баланс Харківського Єпархіального Управління, безкоштовно.

Як багаторічний голова батьківського комітету Печенізької середньої школи порушував питання в Миністерстві освіти УРСР про будівництво школи в селищі Печеніги, неодноразово особисто виїздив до міста Києва з цього питання з Літуновою Наталією Павлівною, багатодітною матір’ю, орденоносцем, ланковою овочевої бригади радгоспу «Печенізький», членом батьківського комітету. Його трудова діяльність пов'язана з відбудовою сільського господар­ства, будівництвом Печенізького водосховища. Про це говорять і на­городи: орден «Дружби народів»(14.08.1986р.), медаль «За трудову доблесть» та інші. До кінця днів він залишався патріотом свого краю. Його життя - яскрава сторінка історії Печеніжчини.

 

pro21Микола Дмитрович Балабай, народився в 1936 році в селі Жовтневе (Піски), Печенізького району. Зараз мешкає в м. Курськ. Інженер-технік, викладач вузів, кандидат економічних наук. Автор 30 наукових робіт по економіці машинобудування. Член Спілки письменників Росії. Автор роману «По грамоте умный, по жизни дурак», а також повістей «Восемь эпизодов о хлебе», «Дети Александры Федотовны», «Праздник жизни», «В гостях у юности», «По тропам науки», «Препарат академика Галкина», «В поисках рая на Маршаловых островах», збірник правдивих коротких розповідей «Балабайки», «Самоцветы курской поэзии».

 

pro22Добрянський Іван Сергійович (01.06.1936-18.07.1997), народився в селі Юрченкове Печенізького району. У 1963 році закінчив Харківський сільгоспінститут імені В.В.Докучаєва, економічний факультет. В 1963-1969 роках працював головним економістом радгоспу «Мартівський», в 1969 – 1973 роках - директором радгоспу Базаліївський». З 1973 року знову головним економістом радгоспу «Мартівський». В 1982 році нагороджений орденом Дружби народів. Мав чудовий голос, був постійним учасником художньої самодіяльності, солістом Мартівського народного хору «Самоцвіти». Останні роки свого життя працював директором Мартівського культурно-спортивного комплексу. За великий особистий вклад в розвиток аматорської творчості був удостоєнний звання заслуженого працівника культури УРСР.

 

 

pro23Василенко Петро Пантелійович - поет, прозаїк, краєзнавець (29.VІ 1937 - 29.ХI 2001), прожив складне професійне, творче життя. Він народився в селі Мартове Печенізького району Харківської області. У рідному  селі закінчив середню школу. Вищу освіту здобув у Харківському сільськогосподарському інституті імені   В. Докучаєва, де вчився в 1955-1960 р.р. за спеціальністю «агроном-економіст». Потім тридцять років (1960-1990) працював у радгоспах і колгоспах переважно рідного краю. У 1993-1999 р.р. він - заступник редактора газети «Печенізький край». Літературною творчістю захопився ще в студентські роки. Проте першу книжку віршів «Двоколос» йому вдалося видати в 1976 р. У Спілку письменників він був прийнятий лише в 1990 р. На все це були свої причини, передусім суспільно-політичного характеру. Насправді ж Петро Василенко володів яскравим художнім талантом, який неодноразово відзначали його проникливі сучасники. Михайло Стельмах, наприклад, писав у передмові до однієї з його книжок: «Ідучи від землі, він розкриває красу землі і красу людини в тонах, близьких до традицій Максима Рильського, Андрія Малишка, Василя Мисика, Платона Воронька...» Уже наприкінці життя йому було присвоєно звання почесного громадянина Печенізького району (2000),  присуджено обласну літературну премію ім. О. С. Масельського (2001). Але хвороба невблаганно обірвала його життя.

pamvasilenku8 серпня 2015 року, під час святкування Дня Печенізької територіальної громади, в селищі Печеніги урочисто відкрито пам’ятник землякові, поетові, письменнику, краєзнавцю Петру Пантелійовичу Василенку. Ідея створення пам’ятника належить президенту громадської організації «Клуб любителів прекрасного» Людмилі Гуляєвій.  Для створення й встановлення пам’ятника було зібрано багато коштів серед населення Печенізького району,  значним внеском підтримали  цю справу народний депутат України Дмитро Шенцев, депутат Харківської обласної ради Олександр Гусаров, а також зробили свій вклад організації, установи та підприємці краю. Допоміг із встановленням пам’ятника депутат селищної ради Андрій Шидич.

Печеніжці у бронзі увічнили пам'ять Петра Пантелійовича, аби й майбутні покоління не забули про великого співця Слобожанського краю.

 

pro24Куценко Віталій Данилович, народився в селі Мартове, 26 червня 1940 року, а виріс в Печенігах. Нині він - головний диригент Харківського академічного театру опери та балету імені Лисенка, заслужений діяч мистецтв України. Він закінчив Печенізьку середню школу, був активним учасником художньої самодіяльності Печенізького Будинку культури, грав в духовому оркестрі. А згодом - роки навчання в Харківському музичному училищі та Харківському інституті мистецтв ім. І.Котляревського, після чого був призначений головним диригентом Марійського театру опери та балету (Республіка Марі Ел). У тридцять три роки він став лауреатом Державної премії (1973 р.), заслуженим діячем мистецтв цієї республіки (1974 р.).

У 1985 році переїхав до Харкова та очолив Симфонічний оркестр Харківської обласної філармонії, а згодом перейшов до Харківського театру опери та балету (ХАТОБу), поринувши в улюблену стихію оперного мистецтва.

Україна високо оцінила його плідну працю і 26 грудня 2000 року йому присвоєне почесне звання «Заслужений діяч мистецтв України». У 2004 році Віталій Данилович отримав диплом лауреата премії ім. О.С.Масельського Харківської обласної державної адміністрації за видатні досягнення, високий професіоналізм і вагомий особистий внесок, пропаганду творчості українських композиторів і виконавців, найкращих зразків світової класики. За музичну трактовку опери «Турандот» Дж. Пучіні присвоєно звання «Людина року» Харківщини/

 

pro25Ужик Володимир Федорович, заслужений діяч науки Російської Федерації, почесний працівник вищої професійної освіти Російської Федерації, доктор технічних наук, професор, проректор з наукової роботи Білгородської державної сільськогосподарської академії.

     Народився він 16 листопада 1950 року в селищі Печеніги, Печенізького району Харківської області. В 1965 році закінчив 8 класів Печенізької неповної середньої школи, а в 1967 році Печенізьку середню школу. З 1967 по 1972 роки навчався в Харківському інституті механізації та електрофікації сільського господарства. В 1984 році захистив кандидатську, а в 1994 році – докторську дисертації. В 1996 році присвоєно звання професор. З 2001 року займає посаду проректора по науковій роботі.  Видатний вчений в галузі механізації тваринництва. Ним опубліковано більше 300 наукових та навчально-методичних робіт.

 

 Орлов Юрій Володимирович - абсолютний чемпіон світу з гирьового спорту в категорії до 80 кг, майстер спорту міжнародного класу.

pro29

Заслужений майстер спорту України (2008 р.), шестиразовий чемпіон світу (в 2001 році – Росія, 2002 році – Греція, 2008, 2010 роках в Італії), дворазовий чемпіон прикордонної служби України, шестиразовий чемпіон України з гирьового спорту. Народився 11 вересня 1974 року в с. Кицівка Печенізького району. В 1991 році закінчив Печенізьку середню школу, в 2007 році – Харківську державну академію фізичної культури. Член спортивної команди Міністерства внутрішніх справ України, лейтенант міліції. З 2004 року – тренер-викладач спортивного товариства «Колос». Його вихованці неодноразово ставали призерами та чемпіонами на різних змаганнях області та України.

 

 

 

 

З Печеніжчиною пов’язані долі таких відомих людей:

- з Печенігами, Артемівкою та Новим Бурлуком - життя і творчість українського письменника, художника-аматора, друга Т.Г.Шевченка Якова де Бельмена. Народився 10 серпня 1813 р. в с. Линовиця Полтавської губернії (нині Прилуцький район Чернігівської області) в родині графа, яка була тісно пов'язана з дворянами прогресивного напряму. Освіту здобув у Ніжинському ліцеї, куди у 1830 р. вступив одразу в сьомий клас. Вчився одночасно з М. Гоголем.

pro45 Із молодих років у Якова де Бальмена пробудилася зацікавленість до живопису. В ліцеї він почав писати художні твори. По його закінченню в 1832-1837 роках, служив офіцером у Білгородському (Печенізькому) полку. Свої враження записував у щоденник. Саме тоді він працює над повістю «Изгнанник», у 1833 році були написані повісті «Не дістанься нікому - ні мені, ні йому, злодію моєму» та «Самогубець», у 1934 році повість «Миза».

Зустріч з Є. Гребінкою у Петербурзі 1841 року, з яким вчився у Ніжині, стає доленосною для Якова де Бальмена. Той знайомить його з багатьма письменниками, зокрема з Тарасом Шевченком. З їх допомогою він надрукував у журналі «Отечественные записки» свою повість «Інститутка», яку тогочасні критики назвали однією з найкращих. Через два роки у тому самому журналі була надрукована ще одна його повість — «Ярмарка».

На початку 40-х років Якова де Бальмена було переведено на військову службу до Одеси, ад’ютантом до генерал-лейтенанта Данненберга. Тут він працював над романом «Криниці» і мав можливість виїжджати в різні місця, зустрічатися з Т. Шевченком та іншими талановитими людьми. Разом з М. Башиловим Яків де Бальмен у 1844році ілюстрував рукописний «Кобзар» Тараса Шевченка.

На Кавказі бере участь у бойових діях свого корпусу де і загинув 26 липня 1845 року, у віці 32 років. Тарас Шевченко, дізнавшись про загибель Якова де Бальмена, у присвяченій йому поемі «Кавказ» писав: «Мій Якове добрий, не за Україну, а за її ката довелось тобі пролить кров добру...». Талант Якова де Бельмена був багатогранний і його творчість посідає гідне місце в українській культурі.

 

pro46З Печенігами і Новим Бурлуком пов’язане життя і творчість Олександра Степановича Афанасьєва-Чужбинського. Він народився 11 березня 1816 р. в с. Ісківці (нині Лубенського району Полтавської області) в родині дрібного поміщика.

Освіту здобув у Ніжинському ліцеї, де навчався з 1829 по 1835 р. Тут він познайомився з Є. Гребінкою. Дружні стосунки з ним позначилися на поетичній творчості О. Афанасьєва.

Після закінчення ліцею упродовж восьми років проходив військову службу в Білгородському уланському полку. Дослужився до рангу поручика і в 1843 р. звільнився. Деякий час ніде не служив. Саме тоді він познайомився з Т. Шевченком і супроводжував його в подорожі по Лівобережній Україні (1845—1846). У 1847 р. вступив на цивільну службу до канцелярії воронезького губернатора, а наступного року став редактором «Воронежских губернских новостей». В 50-х роках залишив урядову службу і зайнявся літературною працею. Як мовознавець виявив себе в складанні українсько-російського словника, який, на жаль, не завершив. Багато перекладав з польської та французької мов. Автор поетичних збірок та романів. У 1855 р. у Петербузі вийшла анонімна збірка його віршів «Що було на серці», яка принесла йому славу. Деякі поезії із цієї збірки близькі до народних пісень («Скажи мені правду, мій добрий козаче», «Ой у полі на роздоллі», «Прощання»). Найвідоміший роман О. Афанасьєва-Чужбинського «Петербурзькі картярі» (1872). Цінний фактичний матеріал містять його «Спогади про Т. Г. Шевченка».

Багато уваги приділяв збиранню фольклорного та етнографічного матеріалу. Серед етнографічних праць слід відзначити «Нариси полювання в Малоросії» і «Подорож у Південну Росію» (1861—1863), яка була підготовлена на матеріалах, зібраних під час державної етнографічної експедиції в басейнах Дніпра та Дністра.

О. Афанасьєв-Чужбинський був засновником газети «Петербургский листок», редактором «Магазина иностранной литературы». В останні роки свого життя отримав місце смотрителя Петропавлівського музею. Помер 18 вересня 1875 р. у Петербурзі.

 

pro47Чурилов Павло Якович (1912-1942). Народився в 1912 році у с. Первомайську Зміївського району Харківської області. Ріс в багатодітній родині, на жаль із семи дітей вижило лише четверо, енергійний, працелюбивий. Навчався в Мереф’янській школі, яку закінчив в 1929 році, захоплювався історією та мовами.

Після підготовчих курсів вступив на історико-філологічний факультет педагогічного інституту ім. Г.Сковороди міста Харкова де обирався групкомсоргом, активно працював на будівельних майданчиках ХТЗ та Держпрому. А в 1932 році він вже вчитель історії в Печенігах, а згодом в рідному селі на Зміївщині.  Але де б не працював Павло Якович в душі завжди залишався газетярем, був позаштатним кореспондентом, тому згодом із задоволенням прийняв запропоновану посаду головного редактора Печенізької районної газети «Сталінський заклик», яку за короткий час зробив однією із кращих в області. Було багато планів, росло три сина, але його мріям не довелося здійснитись із-за віроломного нападу фашиської Німеччини. Чурилов П.Я. наполегливо добивався відправки на фронт, але його залишають комісаром в партизанському загоні в Печенізькому районі, а дружину з синами евакуюють в тил.

Коли фронт став по Дінцю в районі Печеніг, партизанський загін виконував завдання регулярних частин радянської армії та діяв як прифронтовий винищувальний батальйон в тилу ворога. Комісар загону, якого любили бійці, показував їм приклад відваги та хоробрості під час виконання бойових завдань. Павло Якович несподівано появлявся в хатах мешканців сіл, приносив вісточки з фронтів.

При виконанні однієї з операцій група партизан, де був і Чурилов П.Я. повертаючись із завдання, була схоплена поліцаями в районі села Ганнівки та направлена в Печеніги до комендатури. 20 липня 1942 року, при переході через міст річки Сіверський Дінець на східній околиці села Печеніги, відважний комісар спробував здійснити втечу, стрибнувши з мосту в воду та був застрелений поліцаєм.

Тіло комісара таємно було поховане місцевими жителями, а після остаточного звільнення Печеніг перенесене до братської могили в центрі селища.

Посмертно Чурилов П.Я був нагороджений партизанською медаллю першого ступеня. Його іменем названа вулиця в селищі Печеніги (бувша Західна), на будинку, де була редакція по вулиці 1-го Травня, в честь нього встановлена пам’ятна дошка.

 

pro48Кулик  Михайло Іванович. Народився 08 квітня 1937 року на Харківщині в селі Яковенкове Балаклійського району.

Закінчив Харківський сільськогосподарський інститут ім. Докучаєва.

25 серпня 1970 року очолив колектив радгоспу «Печенізь­кий» і керував ним більше 29 років. Освічений, ви­могливий керівник зробив дуже багато для укріплен­ня матеріально-технічної бази господарства, розвитку його виробничих сил, покращення агротехніки і куль­тури полів. Для розвитку радгоспного тваринництва були збудовані добротні приміщення. Взагалі за роки директорування Кулика М. І. була створена нова вироб­нича база та поліпшені умови праці. Під його керівництвом проведене значне житлове і соціально-культурне будівництво: збудовано двоповерхове приміщення для Печенізької лікарні на 100 ліжок, 7 гуртожитків, 6 їдалень, 50 житлових будинків садибного типу. Покращена соціальна і матеріально-технічна база дали поштовх для подальшого розвитку виробництва, підвищення родючості і   врожайності полів, продуктивності   тваринництва. Під його керівництвом радгосп «Печенізький» був прибутковим. Михайло Іванович був членом виконкому Печенізької селищної ради та постійно обирався депутатом цієї та Чугуївської районної ради. Нагороджений медаллю «За трудову відзнаку» в 1974 році.

Пішов з життя під час виробничої наради 08 жовтня 1999 року, похований в Печенігах. Господарство проіснувало після його смерті до 2004 року. Печеніжці вважають, що воно б діяло і на сьогодні, якби був живий Михайло Іванович.

Вдячні односельці та співробітники на будівлі колишньої контори між вікнами його кабінету встановили пам’ятну дошку. Вулиця, на якій розташована контора колишнього радгоспу, носить його ім`я.

 

pro49Матяш Михайло Іванович (1930-1991), народився 07 липня 1930 року в селі Машечка, Машівського району, Полтавської області. Дитинство Михайла Івановича пройшло в селі Жуковка, що на Полтавщині, в історично пам’ятні 30-ті. Через воєнне лихоліття середню освіту хлопець здобував з 1938 по 1950 роки. Згодом, закінчивши історичний факультет Харківського Державного університету ім. О. Горького, за направленням потрапив працювати вчителем історії в середню школу смт. Печеніги. А через декілька років Михайло Іванович очолив педагогічний колектив. Неодноразово він обирався депутатом селищної ради, був співавтором книги “Історія міст і сіл України”, рукопис якої зберігається в музеї. Через інвалідність, у 1982 році, він залишив працю в школі. 28 квітня 1991 року його нестало.

Гортаючи сторінки фонду писемних документів краєзнавчого музею Печенізького району ім. Т.А. Суліми, розумієш, яка величезна робота велась Михайлом Івановичем. Поряд з повсякденними клопотами – педагогічними нарадами, організацією навчального процесу, ремонтами, будівництвом їдальні, майстерні, котельні – він приділяв величезну увагу вивченню історії Печенізького краю. В школі діяв краєзнавчий гурток, було організовано пошукову роботу учасників бойових дій, визволителів селища, сімей загиблих, листування з ними, влаштовувалися зустрічі однополчан, рідних загиблих. Матеріал, зібраний Михайлом Івановичем разом з гуртківцями, дозволив відкрити пришкільні музейні кімнати, в яких розміщувалися експонати, присвячені Великій Вітчизняній війні. Значну роботу щодо створення та відкриття історичного музею в селищі Печеніги в 1961 році зробив Михайло Іванович, як голова його ради. І сьогодні Краєзнавчий музей користується матеріалами по Новобєлгородському каторжному централу, які він розшукав в архівах Москви. Михайло Іванович Матяш зробив вагомий, неоціненний внесок в надбання історичних матеріалів, документів, що звеличують наш край, посів почесне місце в музейній скарбниці історії Печенізького району;

 

Лубенець Борис Андрійович (1927-1999), наpro51родився в селі Нова-Водолага Харківської області. Але більше 40 років прожив на Печеніжчині в селі Артемівка, де і покоїться його прах.

Борис Андрійович - майстер - самоучка. Різьбленням по дереву займався з 7 років. Одного разу повела його матуся в Харківський музей ім. Г.С.Сковороди, де маленький Борис вперше побачив роботи народних умільців - різьбярів по дереву. Вирішив спробувати сам, вийшло. З того часу різьбярство стало для нього улюбленим захопленням. Сам виготовив спеціальний інструмент, постійно ходив у ліс за матеріалом. Прості кусочки дерева перетворювалися в руках народного умільця в художнє відображення чудових українських пейзажів, багато дитячих іграшок, казкових персонажів, фігурки простих сільських трудівників. Він вирізав портрет українського кобзаря Т.Г.Шевченка, кожна риса на обличчі якого говорить про високу майстерність різьбяра.

Талант художника з кожним роком динамічно розвивався, удосконалювалась майстерність, з'являлись нові теми, творчі ідеї.

З'являлись роботи селянського побуту - ложки, виделки, жіночі українські прикраси.

Борис Андрійович організував при Артемівській школі гурток різьблення по дереву і був його керівником.

Високо цінувала Батьківщина працю умільця.

Борис Андрійович Лубенець брав участь у виставках м.Чугуєва, м.Харкова, м.Києва, а також пересувних виставках Москви, Карелії, на Далекому Сході і т.д. Лауреат фестивалю самодіяльного мистецтва УРСР, 1961р., Москви, 1987р.

За його «золоті руки» йому присвоєно звання «Майстра традиційного народного мистецтва» (різьбярство по дереву) постановою секретаріату правління Спілки художників Української РСР присвоєно звання „Заслужений майстер народної творчості УРСР", нагороджений грамотами, дипломами та медалями. Його роботи експонуються в Харківському науково-методичному центрі народної творчості, Харківському музеї Слобожанщини, Київській академії архітектури, в музеї І.Ю.Рєпіна міста Чугуєва, в Печенізькому Краєзнавчому музеї ім.Т.А.Суліми, в шкільному музеї села Артемівка.

 

pro52З Мартовою пов`язані останні роки життя відомого українського письменника, поета, журналіста та публіциста Гримайла Ярослава Васильовича (1906 -1984). Народився він 2 грудня 1906 р. в селі Рогинці Хмельницького району Вінницької області в родині робітника. В 1926—1930 роках навчався в Харківському інституті народної освіти. З 1930 року працював на журналістській та видавничій роботі.

Друкуватися почав у 1926 р. Належав до літературних організацій «Молодняк» та ВУСПП. Першу збірку віршів і поем «Вітрила піднято» опублікував 1930 року.

Брав участь у пропагандистських заходах — виїжджав з групою письменників на «вугільний прорив» у Донбас, де зібрав матеріал для поеми «Вугільні барикади» (1931) та однойменної збірки віршів. Як журналіст відвідав будівництво Харківського тракторного заводу, Дніпрогесу.

Автор поетичних збірок, віршів, нарисів, оповідань, повістей. Так повість «Подробиці листом...» вийшла в світ в 1956 році, а романи «Незакінчений роман» в 1962 році, «Зачарований на Схід» в 1971 році. У 30-х роках опублікував кілька збірок оповідань і нарисів про робітничу та селянську молодь: «Юні мандрівники, або Подорож на Дніпрельстан» в 1930 році, «На цегельні» в 1931 році, «Про мужніх і дружніх» в 1956 році. Героїці Великої Вітчизняної війни присвячено романи «Син лейтенанта» в 1950 році та «Кавалер ордена Слави» в 1955 році.

Значиме місце у творчому доробку Ярослава Васильовича посідають історико-біографічні романи: «Великий слідопит», 1957року про М. Пржевальського, «Зачарований на Схід», 1971року про Я. Галана, «Добропроходець», 1977року про М. Трублаїні. Ярослав Гримайло є автором творів для дітей це повість «Дивний криголам», 1935 року та збірка віршів «Трудолюби», 1963року. За життя був нагороджений орденом «Знак Пошани» та медалями. Помер 10 квітня 1984 р. в Харкові.

 

pro53Суліма Трохим Ананійович (03.04.1911-31.05.1996), місцевий краєзнавець, більше 25 років свого життя віддав громадському історичному музею селища Печеніги.

Про своє дитинство згадував так: «Пережил я много невзгод: от голода опухал, был холоден, почти раздет и не имел жилья, не знал отцовской и материнской ласки, кроме подзатыльников  и грубостей. Отец, сестра и мамаша умерли в тяжелые 1918-1919 годы. Я остался мальчишкой без родных, беспризорничал». З 1924 по 1927 роки він батракував у заможних селян хутору Новоселівка, Кобилянського району, Полтавської області. Рік працював робітником на заводі ім. Дзержинського у місті Дніпродзержинську, тут же до 1930 року, два роки навчався, в школі «ФЗО», по її закінченню працював помічником майстра, майстром ковальського цеху вищезгаданого заводу до 1933 року. До Великої Вітчизняної війни, з січня 1933 по серпень 1934 року, він курсант 49-го кавалерського полку, 9-ї Кримської дивізії, першого Козачого корпусу ім. Котовського у місті Тульчин, де закінчив школу зв’язку і до 1938 року був на посадах командира відділення, помічника командира взводу, старшини першого ескадрону. А в 1940, 1941 роках політрук залізнично - шляхової міліції у місті Черновицях. Після розгрому фашистської Німеччини демобілізувався 18 листопада 1945 року, а 1 грудня 1945 року вже був на Печеніжчині і працював на посаді інструктора організаційного відділу Печенізького райкому партії. З 1948 року уповноважений сільгоспбанку, з 1961 року начальник житлово - комунального відділу, а згодом майстер будівельного управління - № 613 треста «Півдспецбуду», брав участь у будівництві Печенізького водосховища, з 1966 року прораб будівельно-монтажного управління - № 3 «Міжколгоспбуду», а з 1972 року – на заслуженому відпочинку.    

Трохим Ананійович у званні гвардії старшини з боями дійшов до Відня, призначався командиром взводу, парторгом 90-го окремого гвардійського батальйону зв’язку, був декілька разів поранений та контужений, з листопада 1941 по січень 1942 року знаходився на лікуванні в евакогоспіталі міста Челябінська, втратив слух на праве вухо, з 1993 року інвалід війни І групи, нагороджений орденом «Червона зірка» та п`ятьма медалями.

Трохим Ананійович 21 січня 1976 року був зарахований до складу ради музею, про що свідчить затверджений виконкомом Печенізької селищної ради список членів ради музею, а вже 21 квітня 1981 року він був призначений її головою.

Очоливши раду громадського історичного музею, Трохим Ананійович весь свій вільний час віддавав музею, вважав його своїм дитям, оберігав, облаштовував. Існування закладу трималось на ентузіазмі та ініціативі ветерана. Він стукався в усі кабінети, інстанції, аби заклад не просто жив, а набував духовної ємкості, зберігав пам'ять поколінь.

За ініціативи Трохима Ананійовича було зроблено великий альбом до 335-річчя заснування Печеніг, в якому занотовані події від заснування селища, громадянської, Великої Вітчизняної війн та партизанського руху, зібрані матеріали про земляків, Героїв Радянського Союзу. Багато місця в альбомі відведено будівництву Печенізького водосховища, соціально-культурному розвитку селища.

В зібраних експонатах були відображені окремі моменти розвитку Печенізького краю. Проведена робота радою музею під керівництвом сивочолого ветерана дуже велика, ними були накопичені рідкісні експонати та документи, частина їх і тепер зберігається у Краєзнавчому музеї Печенізького району, який почесно носить його ім`я та стали для нас безцінними реліквіями. На сьогодні ми маємо змогу доторкнутись до «Ревизской сказки» - подвірного іменного списку Новобєлгородської (Печенізької) слободи Вовчанського повіту Харківської губернії, датованої 30 вересня 1858 року; пишатися фібулою – мідною п’ятипалою застібкою датованою VІ - VІІ століттями, та іншими предметами, які можна побачити лише в залах нашого закладу.

Безцінним скарбом музею є також «Альбом Вічної Слави», зібраний до 40-річчя Перемоги, в якому міститься аналіз господарювання, розвитку Печенізького району, ведення бойових дій на його території та втрати під час війни, і найголовніше – списки партизанів, комсомольського підпілля, загиблих воїнів під час звільнення населених пунктів району, та тих воїнів, які повернулися з Великої Вітчизняної війни. Альбом став величезною історичною довідкою.

На жаль після чергового закриття музею у 1992 році, він начебто втратив рідну дитину, затугував, і 31 травня 1996 року відійшов у вічність.

Сьогодні справа Трохима Ананійовича Суліми піднялось на новий щабель. Здійснилась його мрія про переведення громадського музею в ранг комунального, де всі музейні предмети отримали державну охорону та поселились в історичній будівлі Новобєлгородського (Печенізького) каторжного централу, яка також знаходиться під охороною, вона нараховує 13 виставкових кімнат, фондосховище та дві господарчі кімнати. Надбання музею множаться, доукомплектовуються експозиції новими експонатами, які передають сюди мешканці району.

Дітище краєзнавця Суліми Трохима Ананійовича живе й розквітає, а його ім`я займає найпочесніше місце серед імен славетних печеніжців.

 

pro55Ковальов Валерій Іванович. Народився він 28 травня 1946 року в м. Чугуєві на Харківщині. В дев’ятимісячному віці переїхав до села Мартова Печенізького району, де з того часу виховувався в родині діда і бабусі - Миколи Яковича та Олени Йосипівни Кучерявенків.

       Після закінчення Мартівської середньої школи навчався в Харківському педагогічному училищі, працював у школі на Вінниччині, служив у армії, працював на Харківському радіозаводі слюсарем-монтажником. Обирався на звільнену комсомольську роботу, викладав у Харківському технікумі радянської торгівлі, завідував відділенням. У 1975 році закінчив історичний факультет Харківського державного університету.

       З 1981 року працює в Харківському автомобільно-дорожньому інституті (нині – Харківський національний автомобільно-дорожній університет). Захистив кандидатську дисертацію, працює доцентом на кафедрі українознавства. Сім років за сумісництвом був редактором університетської газети „Автодорожник”. Має близько 100 друкованих наукових та навчально-методичних праць.

       Захопленням В.І.Ковальова є літературна творчість. Пише вірші, гуморески, усмішки, пародії, які часто друкувалися в періодичних виданнях, в журналі „Перець”, вміщені до збірок поезій викладачів та студентів автодорожнього університету „Дорога кличе в далечінь...” (2000 р.), „І знов дорога кличе ...” (2005 р.), «Механічний наш факультет» (2008 р.), «На вулиці Петровського» (2010 р.), до антології поезій викладачів, і студентів Полтавського будівельного технікуму транспортного будівництва „Стежинами життя” (2006 р.), альманахів „Благбаз” (2006-2009 рр.), «Весела Січ» (Запоріжжя, 2008, 2010 рр.), „І – засвіти своє ім’я” (Печеніги, 2007 р.). Його гуморески вийшли окремими збірками - „Стоп-кран” (2001 р.), „Буває і таке...” (2003 р.), „Хто в домі хазяїн?” (2006 р).

Уклав збірник історичних нарисів „ХАДІ – одна сім’я” (2000 р.), «ХНАДУ: історичний нарис» (2007 р.). Видав монографії-нариси „Слобожанський жайвір” (про земляка-мартівчанина, відомого українського поета Петра Пантелійовича Василенка, 2004 р.), «Життя в науці» і «А.М.Холодов» (2008, 2010 рр.), «А.Б.Гредескул» (2010 р.).

Часто виступає зі своїми творами перед колегами-викладачами і студентами в університеті, на гуморинах у Харківському відділенні Національної спілки письменників України, перед школярами в Печенізькому, Лозівському районах на Харківщині, в Полтаві.

 

 

Серед наших земляків - Герої Радянського Союзу, які отримали це звання в період Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років:

pro30Василь Харитонович Корнейко (1924-1944).

Народився в с. Юрченкове Печенізького району в родині службовця, українець. Дитячі роки пройшли в рідному селі. Тут вперше сів за шкільну парту. Продовжував навчання в інших школах, за місцем роботи батька. Мав 9 класів освіти. В 1941 році повернувся в рідне село і працював трактористом в Печенізькій МТС. Майже рік трудився на прифронтовій землі. В липні 1942 року разом з родиною евакуювався в Узбекистан. В Червону Армію призваний Сирдар’їнським райвійськкоматом Узбецької РСР у жовтні 1942 року і був направлений на фронт. У боях за визволення Харківщини, влітку 1943 року, був поранений. В місті Чугуєві, перебуваючи у госпіталі, він дізнався про те, що нагороджений орденом Червоної Зірки. Після лікування, закінчивши командирські курси, молодший лейтенант Василь Корнейко був призначений командиром кулеметного взводу в 60-й стрілецький полк 20-ї гвардійської Криворізької стрілецької дивізії. Брав участь у звільненні від окупантів Правобережної України. Воював на 3-му Українському фронті. Командир кулеметного взводу 60-го гвардійського стрілецького полку (20-а гвардійська стрілецька дивізія, 37-а армія, 3-й Український фронт), комсомолець гвардії, молодший лейтенант Василь Корнейко в ніч на 26 березня 1944 року на чолі групи десантників переправився через річку Південний Буг біля села Натягайлівка в районі міста Вознесенська Миколаївської області України. Разом з бійцями утримував захоплений рубіж на правому березі протягом двох діб, знищивши багато гітлерівців. Особистим прикладом надихав бійців на подвиг. 27 березня 1944 року гвардії молодший лейтенант Василь Корнейко загинув у бою. Похований у братській могилі на площі імені 1-го Травня у місті Вознесенську Миколаївської області України. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 13 вересня 1944 року за зразкове виконання бойових завдань, командування на фронті боротьби з фашистськими загарбниками і проявлені при цьому мужність і героїзм  гвардії молодшому лейтенанту Корнейку Василю Харитоновичу посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Грамота Верховної Ради СРСР про присвоєння вищого ступеня відзнаки була передана батькам Героя. Нагороджений орденом Леніна, орденом Червоної Зірки. В честь Героя встановлена ​​стела в парку Вознесенська. Його ім'я висічене на пам'ятному знаку воїнам-землякам в місті Чугуєві Харківської області.

             

pro33Кузьма Филимонович Білокінь (1915 –2005). Народився в с. Юрченкове Печенізького району Харківської області 24 жовтня 1915 року в селянській родині, українець. Навчався в рідному селі 4 роки в початковій школі. Закінчив Печенізьку семерічну школу, в якій навчався три роки, з осені 1928 року по весну 1931 року, її директором був Трохим Гнатович Шкуратько він викладав фізику та керував шкільним хором. Згодом навчався на робітфаку.

У складі Червоної Армії з 1937 року. У 1940 році закінчив Сталінградське військове авіаційне училище льотчиків. З початком Великої Вітчизняної війни – на фронті. Бився з ворогом у небі України, Ставрополя, Південного Кавказу, Кубані, Криму. Член ВКП (б) з 1942 року. Командир ескадрилії сто третього штурмового авіаційного полку (230-а штурмова авіаційна дивізія, 4-а повітряна армія, 2-й Білоруський фронт). До липня 1944 року зробив 93 бойових вильоти для нанесення ударів по вузлах опору, скупченнях військ противника. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 жовтня 1944 року за зразкове виконання бойових завдань командування на фронті боротьби з німецько-фашистськими загарбниками і проявлені при цьому мужність і героїзм, капітану Білоконю Кузьмі Филимоновичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка» (№ 4852). Всього за роки війни К.Ф.Білокінь здійснив 170 бойових вильотів, перший з яких припав на четвертий день війни, а останній – на 5 травня 1945 року, за чотири доби до Дня Перемоги. 24 червня 1945 брав участь в історичному Параді Перемоги в Москві на Червоній площі. Після війни продовжував службу у Військово-повітряних силах СРСР, передаючи свій багатий бойовий досвід курсантам Оренбурзького, а згодом Чугуївського військових авіаційних училищ. З 1957 року полковник в запасі К.Ф.Білокінь мешкав у місті Харкові.

Нагороджений орденом Леніна, трьома орденами Червоного Прапора,

орденами Олександра Невського, Вітчизняної війни 1-го і 2-го ступеня, двома орденами Червоної Зірки, орденами Богдана Хмельницького 1-ї, 2-ї і 3 -го ступенів, медалями. Почесний громадянин селища міського типу Печеніги Харківської області від 14.03.1975 року. Ім'я Героя висічене на пам'ятному знаку воїнам-землякам в місті Чугуїв Харківської області. Автор книг: «Суворе небо», «У палаючому небі» та рукопису «Шляхами життя». Пішов у вічність 14 квітня 2005 року.

                    pro35                   

Іван Михайлович Сухомлин (1923-2006). Народився 24 червня 1923 року в с. Василенкове Печенізького району в сім’ї селянина. Після неповної середньої освіти закінчив Бердянський сільськогосподарський технікум. У складі Червоної Армії з 1941 року. Спочатку вчився на радіотехнічних курсах, потім був направлений в Камишинське танкове училище, яке закінчив у 1942 році. Учасник Великої Вітчизняної війни з січня 1943 на посаді командира танкового взводу 68-ї танкової бригади. Брав участь у запеклих боях на Брянському та Центральному фронтах. Після поранений та лікування в госпіталі воював вскладі 17-ї гвардійської танкової бригади. За плечима бої на Курській дузі, брав участь у визволенні Білорусії. Діючи на вістрі удару головних сил танкової бригади, рота під командуванням гвардії лейтенанта Сухомлина, посилена десантом автоматників, особливо відзначилася 8 липня 1944 в боях на підступах до міста Слонім Гродненської області. Вона з ходу оволоділа станцією Молчадь, перерізавши залізницю Барановичі і утримала її до підходу основних сил бригади, захопивши три самохiднi гармати, танк, сім гармат, автомобілі і залізничний склад з технікою і боєприпасами, знищивши в бою більше 100 фашистів.

9 липня 1944 року вона в числі перших увірвалася в місто Слонім. Танковий екіпаж І.М.Сухомлина знищив дві самохідні гармати, мінометну батарею і близько 30 солдатів і офіцерів противника. Командир був поранений, але залишився в строю, і направив палаючий танк на фашистську самохідну установку.

Звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі "Золота Зірка" (№ 4085) гвардії лейтенанту Сухомлин Івану Михайловичу присвоєно 22 серпня 1944 за мужність і героїзм , проявлені в боях. Після війни в 1951 закінчив Військову академію бронетанкових і механізованих військ, в 1955 - Військову академію імені М.В.Фрунзе. Після служби у військах у 1961 році вступив до ад’юнктури бронетанкової академії. У 1963 році отримав вчений ступінь кандидата військових наук і був залишений в академії викладачем. З 1965 по 1967 рік перебував на Кубі. Надалі працював у вищих навчальних закладах. З 1975 - начальник факультету Військового інституту. З 1985 генерал-майор Сухомлин І.В. - в запасі. Академік Академії військових наук. Жив у Москві. Займався громадською роботою. Був членом бюро і правління Московського клубу Героїв Радянського Союзу та Росії, очолював організацію клубу в Північному окрузі Москви. Помер 29 січня 2002 року. Нагороджений орденами Леніна, Вітчизняної війни 1-го ступеня, 2 орденами Червоної Зірки, орденом "За службу Батьківщині в ЗС СРСР" 3-го ступеня, медалями. Почесний громадянин міста Слонім. Помер 29 січня 2002 року.

                                                

pro37Григорій Пилипович Панченко (25.12.1900- 27.07.1966). Народився 25 грудня 1900 року в селищі Печеніги Печенізького району Харківської області в сім'ї селянина. Українець. Закінчив сім класів Печенізької неповної середньої школи.

Член ВКП (б) з 1924 року. У 1919 році добровольцем пішов у Червону Армію. Брав участь в Громадянській війні. У 1924 році закінчив Об'єднану школу червоних старшин у Харкові, в 1934 році - курси удосконалення командного складу. Учасник радянсько-фінляндської війни 1939-1940 років. У боях Великої Вітчизняної війни з жовтня 1941 року. У 1942 році закінчив прискорені курси Військової академії Генерального штабу. Воював на 3-му Українському фронті. У січні 1945 року заступник командира 31-го гвардійського стрілецького корпусу гвардії генерал-майор Г.Ф. Панченко вміло керував частинами і з’єднаннями корпуса при форсуванні річки Дунай в районі населеного пункту Дунапентеле в Угорщині, захопленні і утриманні плацдарму на його правому березі.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня 1945 року за мужність і героїзм, проявлені при форсуванні Дунаю і утриманні плацдарму на його правому березі гвардії генерал-майору Григорію Пилиповичу Панченко присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі "Золота Зірка" (№ 4885). Після закінчення Великої Вітчизняної війни продовжував службу в армії. У 1947-1949 роках служив військовим комісаром у Сталінграді, нині Волгоград. З 1956 року Г.Ф. Панченко генерал-майор в запасі жив у Ленінграді. Нагороджений двома орденами Леніна, чотирма орденами Червоного Прапора, орденом Кутузова 2-го ступеня, двома орденами Вітчизняної війни 1-го ступеня, медалями. Ім'я Героя висічене на пам'ятному знаку воїнам-землякам в місті Чугуїв Харківської області. Помер 27 червня 1966 року.

                                    

pro39Олександр Федорович Козаков (1907 - 1980). Народився 23 вересня 1907 року в селі Печеніги, Печенізького району Харківської області, в селянській родині. Українець. Освіта початкова. Працював на Харківському тракторному заводі. В Червоній Армії в 1927-1930 роках. Учасник Великої Вітчизняної війни з 1941 року. Член ВКП (б) з 1943 року. Сапер 229-го гвардійського стрілецького полку (72-я гвардійська стрілецька дивізія, 7-а гвардійська армія, Степовий фронт) гвардії червоноармієць Олександр Козаков в ніч на 25 вересня 1943 року при форсуванні ріки Дніпро біля села Бородаївка Верхньодніпровського району Дніпропетровської області України на саморобному плоту переправив на правий берег до шістдесяти бійців і три гармати, а потім скритно підвів воїнів до лінії оборони ворога. Коли супротивник, підтягнувши сили, спробував скинути радянських воїнів з захоплених позицій, червоноармієць Козаков О. Ф. з трьома бійцями зайняв оборону і протягом дня відбив тринадцять атак, знищивши при цьому кілька десятків гітлерівців.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 жовтня 1943 року за зразкове виконання бойових завдань командування на фронті боротьби з німецько-фашистськими загарбниками і проявлені при цьому мужність і героїзм, гвардії червоноармійця Козакову Олександру Федоровичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка» (№ 1419). У 1945 році демобілізувався та мешкав у місті Мерефа Харківського району Харківської області. Працював у колгоспі, на Мерефінской меблевій фабриці, потім на Харківському тракторному заводі.

Нагороджений орденами Леніна, Червоної Зірки, медалями.

Помер 28 серпня 1980 року. Ім'я Героя висічене на пам’ятному знаку воїнам-землякам в місті Чугуєві Харківської області.

pro41Никифір Миколайович Зінченко (1911 – 1979). Народився 10 червня 1911 року в селі Комсомольске, Печенізького району, Харківської областіу сім’ї селянина. Отримав початкову освіту, 4 класа. Працював в рідному колгоспі «Жовтнева революція». 13 серпня 1941 був призваний до лав Радянської Армії, з вересня - у діючій армії, служив в 526-у гаубичному артилерійському полку, приймав участь в боях під Ростовом-на-Дону, де був поранений. Згодом звільняв міста Донбасу, форсував річку Дністер. Член ВКП(б) з 1943 року. 21 грудня 1944 року на підступах до міста Будапешту фашистські війська атакували артилерійську батарею 262 окремого винищувально-протитанкового дивізіону 151 стрілецької дивізії, 7 гвардійської Армії, 2 Українського фронту. Піддаючи небезпеці своє життя сержант Зінченко Н.М. прямою наводкою підбив бронетранспортер, знищив три кулемети, групу гітлерівців. 1 січня 1945 року поранений залишився один біля гармати. Підбив три бронетранспортера, танк. За ці подвиги Президія Верховної Ради СРСР присвоїла Зінченко Н.М. звання Героя Радянського Союзу 15 травня 1946 року.

Демобілізувавшись працював в рідному селі завідуючим фермою колгоспу, головою сільської ради. Після будівництва Печенізького водосховища мешкав у селищі Печеніги, працював у радгоспі «Печенізький», неодноразово обирався депутатом селищної ради, приймав активну участь в громадському житті селища.

Нагороджений орденами: Леніна, Вітчизняної війни 2-го ступеню, Червоної зірки, медалями.

         Відійшов у вічність 22 січня 1979 року.

         Його ім’ям названа вулиця в селищі Печеніги (Підгірна) на якій він мешкав.

                                                

pro43Іван Павлович Камишев ( 1925 –1945). Народився 7 липня 1925 року в селі Артемівка Печенізького району Харківської області, українець. Закінчив 7 класів і вступив в ремісниче училище при електромеханічному заводі в місті Харкові (нині - професійно-технічне училище № 10) по спеціальності слюсаря-лекальщіка. Однак його життєві плани були зруйновані війною. Харків був окупований німецькою армією, і В.П.Камишев, не встигнувши евакуюватися, жив в окупованому місті аж до його звільнення Червоною Армією 23 серпня 1943 року. 29 вересня 1943 В.П.Камишев був призваний в армію Сталінським райвійськкоматом міста Харкова. В діючій армії - з жовтня 1943 року на Центральному фронті. Служив ручним кулеметником. Потім його частину було передислоковано на Ленінградський фронт. 14 березня 1944 був поранений. Після лікування в одному з ленінградських госпіталів воював на 2-му Прибалтійському фронті, а потім, з 16 грудня 1944 року - на 1-му Українському фронті у 13-й стрілецькій дивізії. Відзначився в Сандомирсько-Сілезькій наступальній операції - частини Вісло-Одерської стратегічної операції, в ході якої 13-та стрілецька дивізія, що входила до складу 59-ї армії, вела бої за Сілезький промисловий район Польщі, в тому числі за Домбровський вугільний басейн на території Катовицького воєводства. 26 січня 1945 в бою в районі міста Сосновец Катовицького воєводства був у складі групи з п'яти бійців, яка перерізала шосейну дорогу, коли по ній рухалася ворожа колона автомашин. Червоноармієць В.П.Камишев, намагаючись затримати її просування, зі зв'язкою гранат кинувся під головну машину з гітлерівцями і підірвав її.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 квітня 1945 року за мужність і героїзм, проявлені в бою з німецько-фашистськими загарбниками, Камишеву Івану Павловичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу (посмертно). В.П.Камишев похований у військовому похованні схід від міста Челядзь Соснівецький повіту Катовицького воєводства. Нагороджений орденом Леніна, медаллю «За відвагу». Ім’ям Героя названі вулиця в Харкові і професійно-технічне училище № 10, його ім’я викарбовано на пам’ятному знаку воїнам-землякам у місті Чугуєві Харківської області.

З нагородного листа:

«В боях з німецько-фашистськими загарбниками за великий опорний пункт Кліментов 25.01.1945 тов. Камишев, будучи оточеним в одному з будинків, вогнем ручного кулемета знищив більше 37 німців. 26.01.45 в боях за сильно укріплені опорні пункти противника на Домбровському напрямку міста Сосновец і Ейхенау в групі з п’ятьма бійцями першим увірвався в траншею противника, вибив з неї німців і, переслідуючи противника, перерізав шосейну дорогу. У цей час по шосейній дорозі йшла колона автомашин, битком набитих гітлерівцями, котрі рухались на поповнення відрізаним і пошарпаним німецьким частинам. Рядовий Камишев відкрив смертоносний вогонь з ручного кулемета по наближуючих гітлерівцях, але, оцінивши обстановку, що йому одному всієї колони не затримати і не винищити, він зі зв’язкою гранат кинувся під головну автомашину, яка разом з ним злетіла в повітря, розірвавши на шматки ненависних фашистських нелюдів. За час боїв з 22 по 26 січня 1945 рядовий тов. Камишев особисто знищив до 100 гітлерівців. Славний вихованець Ленінського Комсомолу, полум’яний патріот своєї соціалістичної Батьківщини, перейнявшись невичерпною ненавистю до ворога, здійснив безсмертний подвиг, віддав своє життя в ім’я свого народу. Представляється посмертно до присвоєння звання Героя Радянського Союзу. Командир 172 сп підполковник Казначеєв».

 

Пам’ять про видатних краян та їх трудові, ратні, освітянські, мистецькі, спортивні та інші досягнення збережуться у вдячних печеніжців на віки.

За матеріалами Печенізького районного краєзнавчого музею ім.Т.А.Суліми

Офіційний сайт Печенізької районної ради

Автор дизайна Антон Балабай ( E-mail: soad.contender2@mail.ru)